Як змінилися потреби українок в Австрії з початку війни і до сьогодні
Після початку повномасштабної війни в Україні мільйони жінок та дітей змушені були шукати прихисток по всьому світу. Близько 70 тисяч з них опинилися в Австрії, де вони розпочали нове життя. Весною 2022 року українки шукали житло, курси німецької, психологічну допомогу, школи та садочки для своїх дітей, а ще серед перших запитів було знайти будь-яку роботу та нове коло спілкування. Минуло майже 2 роки. Що за цей час змінилося? Якої допомоги потребують українки зараз? Що ми можемо зробити, щоб допомогти їм адаптуватися на новому місці і стати фінансово незалежними та щасливими? Сьогодні ми поговорили з двома українками, Оленою та Мариною, які поділилися своїм досвідом.
Олена Кувіла:
“Душа ще не прийняла факт, що я так довго далеко від дому”.
Олені й досі важко усвідомлювати, що вона зірвалася з рідного міста, де була квартира, машина, робота і перспективи росту. Коли почалася війна, вони виїхала “на декілька днів”. Але можливості повернутися немає до сьогодні. При цьому задачі з пошуком житла та роботи у Відні не вирішені й досі.
Олена часто відчуває самотність: “Мені 49 років, знайти друзів та нових знайомих важко. А коли ти кожен день сама один на один з побутовими проблемами, мовними обмеженнями, хочеться з кимось поговорити і відчути, що тебе чують і розуміють”.
Олена усвідомлює, що такого життя, як раніше, вже не буде, а як будувати нове, вона ще не зрозуміла. Тому, як у багатьох інших, вона відчуває розгубленість, втрату опор, не може будувати плани, не розуміє, як діяти, як знайти себе у новій країні.
Наразі вона з дитиною вже вчетверте переїхала та живе у тимчасовому житлі. Зняти квартиру без документів про підтвердження рівня доходу майже неможливо, а кожен переїзд – нове випробування для їх сім’ї.
Олена стикнулася з ще однією проблемою, яку мало хто обговорює: “Приходять рахунки, листи німецькою, і це завжди викликає паніку, бо не знаєш, що з цим робити. Невчасно відповіла, не туди написала, не так переклала – через це постійно виникають якісь нові задачі, які доводиться вирішувати знову і знову”.
Олена зазначає, що через війну роз’єдналося дуже багато сімей. Вони з сином дуже сумують за татком, а також вона переживає за батьків, які у віці і через це вже не можуть виїхати за кордон.
Ще одна задача постала перед українськими дітлахами: дуже часто вони навчаються одночасно в українській школі та австрійській. Саме такий шлях обрала для свого семирічного сина і Олена, так як невідомо, чи повернуться вони в Україну.
Ми запитали, яку роль відіграє Domivka в житті Олени та її сина, і ось, що почули у відповідь: “Я рада, що Domivka є у моєму житті, бо якби я була сама, то мені було б нереально важко. Перші півроку я була там майже щодня, пройшла курси німецької, познайомилася з багатьма жінками. Зараз я бачу, як вона розвивається, і бажаю, щоб цей проект рухався далі і не залишав свою місію”.
Марина Шевчук:
“Ми приємно вражені відкритістю австрійців, їх підтримкою. І я за це вдячна”.
Марина розповіла, перед якими викликами стоїть вона та її сім’я на новому шляху в Австрії.
В житті Марини багато чого змінилося з початку війни. Її сім’ї довелося поїхати з України, залишивши там старшого сина, бо для нього виїзд заборонений, як і усім чоловікам. І той факт, що вони виїхали, а старший син залишився у Києві в небезпеці, дуже гнітить Марину.
“Мої близькі на всю цю ситуацію дивилися інакше, їх хвилювали інші речі. І коли бачиш зовсім інші погляди людей на теми, що хвилюють тебе, це стає дуже болючим. Через це відбуваються конфлікти. Тому, щоб знайти гармонію у душі, зрозуміти і прийняти шлях кожної людини, необхідне духовне зростання. І цей рік став для мене роком мого духовного зростання. Я дуже багато працювала з собою та зі своїми тригерами, прийняттям та адаптацією, і завдяки цьому я дуже змінила ситуацію у нашій сім’ї. Та й просто сама стала іншою”.
Марина все життя працювала з дітьми: у 19 років заснувала центр розвитку дитини, в якому діти займалися за відомими методиками Зайцева, Нікітіна, Монтессорі. Також вона була організатором елітного дитячого клубу і керівником мережі дитячих садків у Києві. Все це залишилося у минулому. Опинившись у Відні, вона сподівалася заснувати тут якийсь дитячий заклад для українців. Але поки що це залишається лише мрією. Наразі вона проводить трансформаційні ігри, зокрема, вже декілька разів проводила гру “Колесо життя” у Domivka. Ця гра допомагає учасникам трансформувати проблему в задачу, яку можна вирішити.
Крім цього найбільшою перешкодою для Марини стало вивчення німецької мови. Якщо спочатку їй подобалося вчити мову, то тепер їй це дається все важче.
“Мало того, я ще й забула англійську. В моїй голові трапився якийсь конфлікт мов, і коли я починаю говорити англійською, то раптом згадую німецькі слова, і говорю обома мовами одночасно. На жаль, щоб реалізуватися у своїй професії, таких знань недостатньо, тому я продовжую працювати над цим кожного дня”.
Ми запитали, що б хотілося Марині додати на завершення нашого діалогу, і ось, що вона відповіла: “Я щаслива, що познайомилась з Австрією та австрійською культурою. Нам пощастило зустріти на своєму шляху дуже позитивних людей, у нас є друзі тут.
Також я дуже люблю Domivka та дівчат-засновниць, Наталю та Людмилу. Вони надзвичайно відкриті, веселі, мудрі, розумні, мотивуючі та чуйні. Вони несуть у цей світ радість, щастя, втіху тим, кому вони потрібні. Я вдячна за те, що зустріла їх, рада нашій співпраці та спілкуванню”.
Domivka для Марини та багатьох інших стала опорою, місцем, де можна зустрітися з іншими українцями, поговорити рідною мовою. А коли зовсім важко – прийти, зануритися в атмосферу прийняття та довіри, отримати підтримку та корисні поради від фахівців.
Ми вдячні кожному, хто підтримує нас. Без вас ми б не змогли створити цей простір, де жінки та діти знаходять підтримку, можуть розвиватися та знаходити свій шлях у новій країні. Дякуємо вам та залишаємося на зв’язку.
Empfohlene Beiträge
Інтеграційна програма у Domivka: відгуки учасниць
September 18, 2023
Підготовка до школи у “Домівці”
Mai 29, 2023