Як українські жінки знаходять нову опору у житті?

Oktober 24, 2022

Інтерв’ю з Іриною Зеніною, ведучою арт-терапевтичних зустрічей та літературного клубу у “Домівці”.

Вісім місяців триває повномасштабна війна, через яку мільйони українок покинули рідну землю. На попелищі зруйнованого життя вони мужньо будують нове.

“Домівка” – це те місце, де жінки відроджують свій внутрішній світ, щоб знову ставити цілі та реалізовувати їх. Творчі заняття стали одними з найулюбленіших серед наших гостей. Чому? Про це нам розповіла Ірина Зеніна, ведуча арт-терапевтичних зустрічей та літературного клубу в “Домівці”.

Ірино, давайте почнемо з вашої історії. Розкажіть, як ви опинились у Відні?

Це була невипадкова випадковість. Виїжджала я в перший день війни, плануючи пересидіти у родичів в Угорщині тиждень-два. Дорога була такою ж, як у всіх інших: чотири безсонних доби на кордоні з двома дітьми. Добре, що ми були в машині, адже скільки людей пройшли цей шлях на морозі пішки. Єдине, в нас не було з собою достатньо їжі, адже ми не очікували, що доведеться стояти так довго.

В Угорщині ми оселилися в дуже маленькій квартирі разом з нашими родичами, які на той час уже давно там проживали. Скоро мої сини почали постійно хворіти. На той момент я вже зрозуміла, що повернутися в Україну поки що не вийде, тому щось потрібно було робити, щоб дати дітям більше простору та свіжого повітря. Так ми опинилися в Австрії, де нам вдалося знайти людей, які нам допомогли.

Як ви знайшли свою роль у “Домівці”?

Спочатку я ходила сюди на творчі та психологічні зустрічі. Ми познайомилися з Людмилою і Наталею особисто і скоро вони запросили мене проводити арт-терапію. Звичайно, я погодилася, адже це надзвичайний ресурс як для мене, так і для учасниць. Ми малюємо, спілкуємось, рефлексуємо, проживаємо свої втрати, сподівання та переживання. Це безцінно для кожної у таких час.

З якими питаннями найчастіше приходять люди?

Невизначеність – це основна проблема. Сюди додаємо страх майбутнього, вагання стосовно того, залишитись чи поїхати. Жінки знову і знову картають себе за посмішки та можливість жити нормальним життям, доки їх співвітчизники страждають в бомбосховищах.

А ще жінкам дуже важко, бо їх чоловіки залишилися там, в Україні. Тому чоловіки завжди присутні на всіх наших зустрічах – це одна з найболючіших тем. Ще одна проблема – діти. Через арт-терапію ми намагаємось знайти ресурс бути хорошими мамами.

За цей час, що я тут, я бачу тенденцію до опанування та прийняття ситуації. І це вже дуже великий крок, адже основне – це прийняти ситуацію. Це дає можливість рухатися далі, створювати своє майбутнє у новій країні. І зараз нам це вдається. Ми бачимо своє майбутнє набагато оптимістичніше, ніж це було півроку тому.

Як проходять ваші зустрічі?

Паралельно з заняттям проходять воркшопи з дітьми, тому мами можуть трохи розслабитися і відпочити. Ми готуємо каву, чай, солодощі, сідаємо у зручні крісла – створюємо затишну атмосферу, як вдома. І починаємо малювати. Це малювання нас звільняє.

Справа в тому, що арт-терапія полягає не у виявленні талантів чи навичок малювання. В першу чергу це прислухання до себе, знайомство з собою та своїми емоціями. Це час для себе, рефлексія на тему яка ти є та що ти хочеш, що є важливим саме для тебе.

Зараз від нас багато очікувань. Та і самі до себе ми ставимо дуже високі вимоги. І мову повинна була вже вивчити, і роботу знайти. Але цього не відбувається, тому багато хто перебуває в постійному напруженні та стресі. На занятті ми починаємо відчувати, яка ти насправді тендітна, ніжна та гарна. Ти дозволяєш бути собі слабкою, вибачаєш собі всі помилки.

Це турбота про себе. Після кожного заняття ти стаєш трохи іншою, глибшою, та можеш краще справлятися з стресовими ситуаціями. Це спосіб, який можна взяти з собою, якщо він тобі підходить, та почати малювати самостійно вдома.

Дякую, Ірино, за чудове інтерв’ю. Може, хочеш щось сказати нашим читачам?

Хочу, маючи таку нагоду, висловити свою подяку “Домівці”. Не тільки я, але й мої діти обожнюють ходити сюди. Для мого молодшого сина Родіона “Домівка” стала його якорем у Відні, тут у нього є друзі та круг інтересів. А Тимур, якому зараз 13 років, залюбки ходить на зустрічі підлітків. А, як відомо, друзі для підлітків грають дуже важливу роль.

В мене немає слів, скільки потрібно терпіння, щоб все це організовувати і попри всі перепони продовжувати працювати з жінками, які перебувають всі у різному стані. Кожна приносить сюди свої переживання, очікування та проблеми. Дівчата для кожної знайдуть спосіб, як заспокоїти, допомогти, стабілізувати, направити. Я бачу, скільки всього роблять засновниці та команда, і я пишаюся бути частиною цього.

Ми дякуємо Ірині за її вклад у розвиток “Домівки” та сподіваємося, що зовсім скоро почуємо, як ситуація в Україні стабілізувалася та розлучені сім’ї знову з’єднуються, а невизначеність і провина за посмішки залишаться лише у наших спогадах.

В будь-якому разі, ми продовжуємо допомагати українським жінкам і закликаємо вас зробити свій посильний внесок у добру справу. Переходьте за посиланням та будьте з нами. Дякуємо за вашу увагу і допомогу.