fbpx

Самореалізація українських жінок в Австрії

Як талановиті, яскраві та працьовиті українки створюють собі місце під сонцем

Інтерв’ю з Оленою Майоренко, художницею та викладачем малювання з Києва

Олена, як мільйони інших жінок, разом з дітьми змушена була виїхати з палаючого Києва. Позаду залишилася художня студія, учні, замовлення. Попереду майорів прапор Австрії, країни, яка на сьогоднішній день прихистила біля 80 тисяч українців.

Визнана в Україні талановита художниця приїхала до Відня у березні. Чоловік пішов добровольцем на фронт. А Олена з двома дітьми опинилася у таборі для біженців. Як склалася її доля на новому місці? Чи вдається реалізувати свій талант? І чому в AMS їй рекомендували відпочити? Олена дала дуже цікаві відповіді на ці та інші питання.

Олено, давайте знайомитися. Розкажіть, звідки ви, чим займалися в Україні до війни та як потрапили до Відня?

Все досить просто: я художниця, до війни з чоловіком та двома дітьми жила у столиці України. В Києві в мене була власна студія, а також я викладала малювання дітям у Будинку художника і проводила виїзні майстер-класи.

У Відні навчається наша старша донька. Ще за 2 тижні до війни вона просила, щоб ми виїжджали, адже у Відні всі розуміли, що буде війна, в той час як в Україні ми мали надію, що це все просто лякання і нічого не трапиться. Але тривожні валізки у нас були про всяк випадок зібрані.

Вранці 24 лютого ми прокинулись від перших вибухів, Звичайно, відразу почали збирати речі, але до п’ятої вечора не могли виїхати, бо був такий великий затор, що ми навіть з двору не могли вибратись…

Перші 100 км долали 12 годин через шалені затори на всіх дорогах. Коли почали відбивати Гостомель, ми були якраз в заторі, їхали 5 км на годину. Над нами проносились військові літаки, було дуже страшно.

Ваш чоловік залишився в Україні?

Так, чоловік на машині довіз нас до кордону і пішов у ЗСУ добровольцем. Його одразу взяли, адже за першою освітою він військовий. Зараз він на передовій. Тому кожного ранку я хватаю телефон, бо треба прочитати від нього «Доброго ранку» і якісь смайлики. Це значить, у нього все добре.

Хочеться, щоб цей страшний сон скінчився. Ми разом 23 роки і за весь цей час ніколи не розлучалися більше, ніж на 2 дні, та й це було дуже рідко. Ми навіть жартували, що спати не можемо один без одного. Хто ж знав, що будемо жити на такій відстані та ще й так довго. Тому мені ця розлука дається дуже важко. Але тепер я тут, у безпеці, і це найголовніше, адже у мене 2 неповнолітніх дітей.

Отже, до Відня ви потрапили одна з двома дітьми?

Так, ми приїхали 28 лютого і були одні з перших українців в Австрії. Тут ще не знали, що з нами робити, тому вилучили в нас документи і оформили на Asyl (прим. статус біженця в Австрії). Потім нас відправили у табір для біженців. Там було десь 20 жінок з дітьми, і був один чоловік з двома дітьми, яких він виховував сам. Там ми прожили у дуже скромних умовах два тижні.

Потім нас нас поселили у невеличкому містечку у Нижній Австрії. До Відня доводилося добиратися з двома пересадками. Це був старий готель, один корпус якого перелаштували для українців. Їздити було важко.

Чому ви не оселилися у своєї доньки у Відні?

Дочка студентка і сама живе у друзів, тому не було змоги жити разом з нею. То ж ми шукали інше житло і врешті решт зняли кімнату у Відні. Зараз власників немає вдома, тому я дуже хвилююся, як ми уживемося з ними, коли вони приїдуть. Адже у мене є діти, і вони досить шумні.

Як ви познайомилися з “Домівкою”?

Майже одразу після приїзду в Австрію я почала писати в різні групи в соцмережах, що хочу викладати малювання дітям. Я відвідала зустріч художників в MuseumsQuartier, і мене познайомили з директоркою. Там я почала вести уроки малювання для українських дітей два рази на тиждень. Потім цей простір віддали під інший проект.

В той час я прийшла у “Домівку” на консультацію щодо працевлаштування. І Наталя (співзасновниця “Домівки”) запропонувала мені викладати тут малювання.

 

Наскільки радикально змінилось ваше життя за ці місяці?

В Україні у нас була своя квартира, будинок за містом, машина, робота, учні, цілі. Життя було розплановане. У мене була студія, також я давала уроки малювання. Як художниця я була відома і в мене постійно замовляли картини. Тепер мене ніхто не знає, я повинна довести, що я гідна, що можу гарно викладати, можу писати роботи. Без знання мови та будь-яких знайомих це складно, але я впораюся.

Чи є у вас плани на майбутнє?

Так, я хотіла б створити тут мультицентр, в якому буде не лише малювання, а й різні гуртки для дітей. Але тут все по-іншому, ніж в Україні. Мені треба спочатку зрозуміти, як тут все працює.

Моя подружка працює фотографкою в Граці. Вона робила роботу в звичайному для неї режимі. Так от, нещодавно її викликав працедавець і сказав, щоб вона менше працювала, бо вона себе не шкодує. А ми українці дуже працьовиті, ми не можемо по-іншому.

В моєму резюме є список місць, де я встигла попрацювати в Австрії за ці місяці. Співробітниця AMS дуже здивувалася, що я так багато встигла тут зробити і сказала, що мені треба відпочити. Уявляєте? Ця різниця мене дивує і я ще поки до цього звикаю.

Бачу в вас дуже багато енергії та таланту. У вас все вийде! Скажіть, а зараз ви пишете картини?

Дуже хотілося б, але немає такої можливості. У Києві в мене була для цього своя студія, а тут… Я вже купила всі матеріали для створення картини, яку я задумала, але немає ні студії, ні часу. В задумках картина розміром 1,5 на 1,8 м. Ми живемо в кімнаті з двома дітьми. Якщо я там поставлю це полотно і почну працювати, то це все. Але я обов’язково напишу цю картину, адже зараз є багато цікавих виставок, присвячених темі України. І я розумію, що можу зробити гарні роботи, які мали б значення на культурному фронті.

Олено, дякую Вам за ваш час. Наостанок поділіться вашими думками щодо “Домівки”, будь ласка.

Я б хотіла побажати “Домівці” більше підтримки і фінансування. Я бачу, що дівчата вже зробили дуже багато і продовжують працювати. Тут робиться надзвичайна робота для підтримки українських мам, а це дуже важливо. Адже ми всі приїхали без чоловіків і нам ніхто не допомагає з дітьми. Доводиться тягти на собі і роботу, і побут, і дітей. А це дуже важко, враховуючи психологічну травму, яку ми всі отримали через війну.

Знаєте, я іноді не знаю, що мені робити. Просто виходжу на вулицю без дітей та сідаю на лавочці, щоб привести до ладу думки. Адже діти зі мною 24 на 7. І зараз кожна українська мама заміняє їм і тата, і бабусь, і дідусів, і подружок, і вчителів. Всіх. Тому підтримка мам – дуже важлива справа. За це я дякую “Домівці” і вважаю цей проект гідним для подальшого розвитку та розширення.

Ми дякуємо Олені та закликаємо вас підтримати наш проект. Для цього потрібно лише кілька хвилин вашого часу та комфортна для вас сума, яку ви б хотіли перерахувати на допомогу українським мама та їх дітям.

Перейдіть за посиланням, щоб приєднатися. Дякуємо вам за вашу допомогу!

Ihre Hilfe zählt!

Wir freuen uns über Ihre Unterstützung.